Виїзд в іншу країну — був найпростішим та вже звичним способом реакції на проблеми. З його допомогою поправляли здоров‘я, пересиджували важкі часи, відпочивали від обридлого. Але пандемія і карантин раптово обнулили ці класові привілеї. Віднині у кожного є тільки країна і громада, в якій він живе. Залізна завіса знову повернулася. Виявилось, що рай на Землі не вдається вибудувати в окремому особняку. Закордонні дачі більше не недоступні. Іноземні медичні центри — також. Карантин відсік шляхи до відступу — колективна відповідальність тепер залежить не від розміру банківського рахунку, а від прописки. Якщо хтось вважав, що вітчизняна реальність його не стосується — він помилився. Бо жодної іншої кращої реальності окрім вітчизняної більше нема. Замість цього карантин повернув кожному відчуття батьківщини — в її найбільш утилітарно-побутовому сенсі. Свобода втечі зникла разом з авіарейсами. Закриті кордони віднині виглядають як максимально справедливе суддівство. Давайте перевіримо, яку реальність ми спільно вибудували? Останні тридцять років ми прожили, керуючись логікою приватизації колективних благ. Тих, розміром яких вимірюється комфорт держави та окремої громади. Кишеньковий злодій, насправді, краде не гаманець. Він краде суспільну безпеку. Присвоює її, скорочуючи спільне на користь особистого. В цьому сенсі немає жодної різниці між ним і тими, хто обганяє по зустрічній смузі. Чи тими, хто в кабаку лізе в п‘яну бійку по видуманій причині. Корупція, монополії, хабарі — це ніщо інше, як порушення правил чесної конкуренції. Коли за це все доводиться доплачувати конкретному мені. І увесь розрахунок базується на принципі, що збитки — вони на усіх по-трошки, а прибуток — комусь конкретному і великий. Будь-який кинутий повз урну недопалок — віднімання із спільної суми. А обиватель, котрий ставить гараж на дитячому майданчику, в цьому сенсі рівний монополісту, який продає послуги втридорога, пресуючи конкурентів адмінресурсом. Якість держави визначається саме тим, як багато в ній «спільних благ». Чисті парки й безпечні вулиці. Конкурентне середовище в бізнесі та держзакупівлях. Система охорони здоров‘я та адміністративні послуги. Причому, в усі часи розкрадання спільного було прийнято пояснювати турботою про близьких. «Заради дітей». «Заради сім‘ї». Але пандемія в один момент залишила нас усіх наодинці з тією самою реальністю, колективні блага якої ми звикли пускати під ніж. Нова залізна завіса стала раптовим нагадуванням про те, що нема жодного сенсу красти в самого себе. З тих самих мотивів, за якими ніхто й не додумається купувати для домашньої аптечки прострочене знеболююче. На невизначений час жителі країни опинились наодинці з реальністю, яку самі створили. І в цій скарбничці наслідків віднині усе — від вуличної злочинності до стану під’їздів. Від стійкості банківської системи до швидкості приїзду «швидкої допомоги». Втекти не вийде, тому що нікуди. Цілком ймовірно, що багато хто віддасть перевагу попередньому способу життя. В парадигмі доїдання спільного. В логіці приватизації колективного. В сподіванні, що кордони відкриються раніше, ніж криза добереться безпосередньо до них. Вони будуть купувати собі персональні апарати штучної вентиляції легень і намагатимуться забронювати собі окремі реанімаційні палати. Але якщо нам вдасться викарабкатись — то лише завдяки тим, хто стоїть з іншої сторони барикад. Не важливо, чим вони зайняті — пишуть код чи створюють робочі місця, служать в армії чи працюють у бібліотеці. Їх усіх вирізняє те, що їх світ не закінчується на порозі власних квартир чи будинків. Вони готові вкладати в те, що не належить персонально їм. Не зважаючи на усі спроби першого табору це присвоїти. Дякуємо карантину, що він знову нам про це нагадав.